Мiж червоним небом i багряним морем лiтали зграї незвичайних птахiв. Були вони схожi на орлiв, хижi, але чари жили в їхнiх тiлах, роблячи майже безсмертними. Гордi птахи тi мали лиху вдачу, любили бiль i страждання, i часто зграї кружляли разом iз круками над полем бою чи над загарбаними мiстами.
Пiр'я їхнє було темне, та враз могло набути сталi i стати гострiшим за леза, а загнутi пазурi могли рвати броню. Дiставали тi пазурi i до душi. Занурювали душу в жар чи в холод, отруювали самотнiстю чи жорстокiстю, або примушували згадати забуте чи, здається, давно поховане в пам'ятi.
Велику мали силу над людьми тi птахи, а тому людей зневажали. I тiльки червоне небо i багряне море ставали їхнiми друзями.
Але не до всiх людей були зверхнiми чарiвнi птахи. Iнодi люди самi приходили на берег багряного моря i закликали зграю чарами, бо всi до одного, хто наважувався ступити на пiсок кривавого кольору, берегли в серцi споконвiчнi чари.
Чарiвники пропонували птахам роботу: стерегти заклятi речi i скарби, вбивати i лякати, мучити ворогiв чи карати зрадникiв, що не дотримались обiцянки. I хтось iз птахiв погоджувався, на деякий час залишаючи гарячий простiр мiж червоним небом i багряним морем. Потiм птахи поверталися, розповiдаючи про дивовижнi пригоди i про такi ж дивовижнi знущання з людей.
Такi знавцi людського свiту очолювали зграї.
Але за службу птахiв чарiвники платили дуже дорого. Не знаючи, яку цiну назвуть мешканцi червоного свiту, вони не могли її не прийняти, бо iнакше їх не вiдпускали назад. Iнодi прихiд сюди коштував чарiвникам життя.
Так i жили цi птахи, кохаючись у жорстокостi, та не всi пташинi серця сповила безжальнiсть. Була в однiй з нечисленних зграй птаха. Вона по вiдтiнку пiр'я вважалася пташеням, i ще жодного разу не подорожувала в людський свiт. Часто птаха вiдбивалася вiд племенi i на самотi летiла над багряними хвилями, обганяючи вiтер, милуючись величчю моря, захоплюючись байдужiстю неба.
Птаха мрiяла про людину, про чарiвника, що покличе її плем'я, i зi зграї вибере її. Мрiяла з того часу, як побачила одну жiнку, що схилилася перед морем. Постать її огортали чари, даруючи мантiю, яка змiнювала кольори вiд золотого до глибокого вишневого.
Чарiвниця стомлено закликала птахiв. Всi зграї. Яскраве небо почорнiло вiд крил. Чарiвниця говорила до птахiв, просила, навiть благала. В її натхненнiй оповiдi оживала вiйна, в якiй загинуло вже бiльше людей, нiж лишилось. Безглузда вiйна, де навiть влада i панування перестали бути метою. Чарiвниця просила птахiв приєднатися до неї i захистити останнє вiльне мiсто.
Птахи легко вiдчували брехню, але жодне слово чарiвницi не дзвенiло неправдою, вона вiрила в те, що говорила. I, порадившись, зграї назначили свою цiну: вона мала вiддати птахам трьох своїх вiрних друзiв. Заплатити життями друзiв за порятунок того свiту, який захищала.
Чарiвниця вiдмовилась. Зависнувши високо над берегом, птаха бачила, як зiтхнула жiнка, скорившись долi, як схилила чоло на мить, готуючись до бою. Адже за законом її не могли вiдпустити.
Такого ще не бачило багряне море. Хвилi зачiпали небо, закляття вибухали феєрверками болю, i кожен спалах знищував хоча б одного птаха. Розсип сталевого пiр'я валявся на пiску, наче сам складався у страшнi закляття.
Але купол, що захищав чарiвницю, тьмянiв. I горда, не схилена i все одно вiльна полонянка червоного свiту спiвала в останнє, пронизливо i натхненно. Багряне море пiдказувало їй слова шурхотом прибою.
Чарiвниця загинула вiд сталевого пiр'я, бо таким була невiдворотна доля всякого, хто суперечив птахам. I її яскрава кров змiшалася з водами багряного моря, яке одразу заспокоїлось.
Та останнiй погляд, як здавалося птасi, чарiвниця подарувала їй, i вiдлуння її пiснi торкнулося молодих крил бiльше, нiж iнших. Пiр'я цiєї птахи того дня так i не стало сталевим, i жага жорстокостi, притаманна її родичам, бiльше нiколи не обурювала хижих очей.
Птаха летiла, iнодi ледь не зачiпаючи багрянi хвилi, уявляючи, що колись така ж горда i безстрашна чарiвниця простягне руку, вказавши на неї. I людина витримає жахливий дотик загнутих пазурiв, так поєднавши свою i пташину долю.
Темна птаха летiла над морем, мрiючи про людський свiт.
А в людському свiтi наставала травнева нiч. Двоє дiтей - хлопчик i дiвчинка, на рiк вiд нього старша, - йшли вулицею. Лiхтарi працювали через один. Обабiч вузької вулицi, на яку звернули дiти, було й зовсiм темно i лячно.
Загуркотiло в смiттєвих баках. Дiвчинка здригнулася вiд несподiванки, а братик вчепився в сестрину руку. Вiн злякався ще бiльше.
Але з-за бакiв вибiгли двоє котiв, зупинилися, пирхаючи i з шипiнням вигинаючи спини. Коти перебiгли вулицю, шмигонули в пiдвал, щоб там побитися.
Як же опинилися цi маленькi дiти самi посеред мiста, вночi, без батькiв?
А вийшло так, що батькам треба було їхати у вiдрядження, а дiти родичiв вмовили вiдпустити братика i сестричку до них на день народження. Родичi мали прослiдкувати, щоб на святi все було гаразд, нагодувати i вкласти своїх i чужих дiтей спати. Так вони б i гостювали три днi в чужому домi, а тодi б їх забрали батьки. Тiльки чекало на цих двох iнше.
В квартирi, хай i трикiмнатнiй, одразу опинилося п'ятеро дiтей. А це виявилось забагато. I на вечiр другого дня дiти полаялися i побилися. Вони посварилися настiльки сильно, що гостi втекли проти ночi.
Тепер дiти йшли через мiсто пiшки, сподiваючись, що до свiтанку дiстануться дому. Там їх на добу приютять сусiди.
Вулицi були порожнi, та не зовсiм. Коли дiти виринули з провулку, остаточно пересвiдчившись, що заблукали, з-за рогу випхалася компанiя старшокласникiв. Хлопцi пили пиво, дiвчата, на вигляд молодшi вiд них, тримали пляшки з слабоалкогольними напоями. Двоє хлопцiв накурилися шмалi, i тепер реготали i гигикали, смiючись з усього, а найбiльше один з одного.
Брат i сестра застигли, скутi жахом.
Може, пройдуть i не помiтять...
Але їх помiтили.
Компанiя оточила дiтей. Старша сестра обняла братика за плечi i з викликом подивилася на сп'янiлих.
Страшно подумати, скiльки лiтрiв пива вони видудлили за вечiр, i що при цьому вони ковтали i курили. Правду каже батько, що пиво навiть у невеликiй кiлькостi розрiджує мозок.
Дiвчинка нiчого в життi не боялася, окрiм придуркiв.
А придурки їм якраз i зустрiлися.
Братик злякався, його трусило, хоч вiн i намагався бути хоробрим. Двоє хлопцiв перемовились i злiсно захихотiли. Дiвчинка глянула на них, i тi раптом затнулися, принишкли навiть їхнi обкуренi товаришi.
Двоє дiтей проти шiстьох майже дорослих, що утворили коло. Втекти не вдасться.
Один з тих хлопцiв, що говорили мiж собою, ступив до дiтей.
- Не займай їх, - спробувала попросити наймолодша i, певно, найтверезiша з дiвчат.
- Цить! - вiдмахнувся хлопець, якого в компанiї вважали головним, i присiв поряд iз дiтьми, щоб погляди були майже на одному рiвнi. - Дитинко, ти така гарненька. Дай-но, я розплету твою косу, - спробував пiдлеститися вiн, але дiвчинка зазирнула в п'янi очi i вiдсахнулася.
Це бiльше не були людськi очi. Там плескотить тiльки пиво, i жодних людських почуттiв в цьому серцi бiльше не залишилося. Зараз цi очi вiддадуть наказ, i будь-який наказ буде виконано зграєю вже не людей.
- Iди сюди, - звелiв старшокласник дiвчинцi.
Вiдпустивши брата, сестричка, як загiпнотизована цими порожнiми очима, зробила крок до нього.
- Як ж ти розумниця, твою мать, - останнi слова вiн вже прошепотiв з насолодою i потягнувся до бантика на її косi.
Але щойно жовтi вiд цигарок пальцi торкнулися довгого темного волосся, щоб розплести його, зачарування наче спало з дитини. Не усвiдомлюючи, що робить, вона дала хлопцю ляпас i вiдскочила.
Не очiкуючи такого, хлопець повалився на асфальт пiд дружний регiт товаришiв. Порожнi очi блиснули, вимагаючи тишi, коли вiн зиркнув на компанiю, i всi знову замовкли.
- Сучка, - тримаючись за обпечену ляпасом щоку, просипiв вiн, вже не намагаючись сподобатись. - Зробiть все як в фiльмi, що ми вчора дивилися, - його очi вже хтиво палали. - Вона моя!
Лише мить була у дiтей, доки наказ дiйде до розчинених у пивi мозкiв, i дiти цiєю миттю скористалися.
Вони не знали, що було у тому фiльмi, але точно, що нiчого доброго їм з того не судилося. Тому дiти бiгли щодуху.
- Це ти винна! Ти! - скиглив хлопчик. - Ти сказала, що треба йти! Ти сказала!
- Замовкни! - гиркнула не така вже й доросла сестра.
Вони натрапили на глуху стiну i тепер стояли, вiддихуючись.
Гелготiння старшокласникiв, захоплених несподiваною гонитвою, було чути i сюди. Щоб подовжити гру, старшокласники дали дiтям фору.
- Що будемо робити? - зi сльозами на очах запитав братик.
Сестра мовчала. Вона стояла обличчям до входу у провулок, бо в улюблених, в таких далеких зараз книжках герої зустрiчали смерть, стоячи саме так.
У наступному наказi порожнiх очей, в яких плескотить пиво, дiвчинка чомусь не сумнiвалася.
Повiльно опускалася збоку вiд дiтей пiр'їна, змiнюючи в польотi колiр з темного на бiлий. Довга, схожа на лебедину, та вигнута, наче шабля. Пiр'їна нiби молочно свiтилася у передсвiтанковому маревi.
З'явилися захеканi, але веселi старшокласники.
- От ви i попалися, малi, - захихотiв один з обкурених, i його пiдтримав iнший.
Хлопцi пiшли до дiтей, дiвчата трималися позаду. Навiть не глянувши на брата, сестра кинулася повз них, намагаючись вiдволiкти увагу i так обом врятуватися.
Але невдало.
З криком "Куди?!" хлопець з порожнiми очима схопив її, ледь не розчавивши в обiймах, коли дитина спробувала вирватися.
Стиснувши кулачки, братик побiг до дiвчинки, та iнший старшокласник штовхнув дитину, i хлопчик, забившись, упав на землю. Занив зчесаний лiкоть, але дитина наче й не зважила на бiль.
Сестра пручалася. З неї здерли бант, смикнувши за волосся. Старшокласницi не втручалися, як глядачi дивлячись виставу, тiльки в одної на обличчi вiдчувався подих неспокою.
Головний нарештi скрутив дiвчинцi руки за спиною, а двоє обкурених йшли за братиком. Їм же сказали, щоб все було, як у фiльмi.
Хлопчик накарачках позадкував до стiни, i долоня натрапила на бiлу пiр'їну, що обпалила металевим холодом. Не розумiючи, що робить, дитина схопила пiр'їну як нiж, i скерувала на хлопцiв, що були вже дуже близько.
Обкуренi загоготали, i тодi хлопчик, наче схиляючись перед чиєюсь волею, двiчi махнув пiр'їною. Один удар прийшовся по грудях старшокласника, другий зачепив ногу iншого. Хлопцi заверещали вiд болю й опинилися на землi, та хлопчик, навiть не глянувши на них, побiг до сестри.
- Вiдпусти її! - вiн рубанув пiр'їною знову, намагаючись дiстати старшого по руцi.
Глибока рана розкраяла шкiру вiд лiктя до зап'ястка. Але iнша рука ще тримала дiвчинку. Спантеличений хлопець, наче не вiдчуваючи болю, обернувся до дитини з дивною зброєю.
- Вiдпусти! - хлопчик себе не контролював, а пiр'їна сама скеровувала його руку.
Наступний удар прийшовся по нозi ворога, провернувшись в ранi. Ворог дико закричав, упавши на колiна.
Сестра була вiльна. Хвилясте скуйовджене волосся розметалося по плечах, коли вона забiгла за спину брата.
Старшокласницi з жахом дивилися на дiтей i старшого товариша. Самi вони, кинувши пляшки, побiгли до двох iнших. Найнормальнiша з них вже вiдiрвала шмат вiд спiдницi, затуляючи рану.
Бiла, схожа на лебедину, пiр'їна вимагала ще кровi. Незаплямована, вона спокушала полоснути по шиї ворога чи увiгнати в самiсiньке серце.
Хлопчик замахнувся, але сестра схопила його за руку.
- Не можна! Не можна так! - прошепотiла вона. - Не коли вiн на колiнах...
Порожнi очi наповнились болем, i це повертало їм живий блиск.
Задкуючи i виставляючи перед собою пiр'їну, гострiшу за лезо, дiти вийшли з провулку. Краєм ока дiвчинка бачила, як старшокласницi швидко схилилися над останнiм пораненим.
Дiти йшли вулицею, вже нiчого не боячись. Те, що сталося, їх не дивувало. Дивуватися малi будуть потiм, коли схлинуть емоцiї, а зараз вони просто йшли додому.
Небо свiтлiшало з кожною хвилиною, i коли дiти дiсталися набережної, майже розвиднилось. Вони зупинилися бiля парапету, щоб перепочити. Хлопчик грався пiр'їною, проводячи по нiй пальцем, але пiр'їна була м'якою.
- Сестро, може, й не було нiчого? - завагався вiн i, щоб пересвiдчитися, махнув пiр'їною перед собою.
Повiтря розрiзав свист, раптом ущух вiтер. Дiвчинка скрикнула, їй здалося, що ранковому вiтру пошкодили крило.
У вишинi кружляв птах, вiн уже бачив сонце. Темне пiр'я вилискувало у променях, наче вкрите сталевим панциром. На тлi блакитi птах одночасно здавався i хижим, i схожим на ворона.
- Не роби так бiльше, - дiвчинка не одразу усвiдомила, що її трусить вiд роздiленого з вiтром почуття.
Вона глянула на пiр'їну.
- Треба повернути це негайно. Вiддай.
- Не вiддам! Воно моє! Я знайшов! - хлопчик заховав пiр'їну за спину. - Кому ти його повернеш?
- Їй, - дiвчинка вказувала на птаха. - Це вона загубила.
- Звiдки ти знаєш, що це вона? - знiяковiв хлопчик, дивлячись, як птах колами спускається до них, але вiддав пiр'їну сестрi.
Дiвчинка трохи боязко поклала пiр'їну на гранiтну тумбу парапету i вiдiйшла на кiлька крокiв. Птаха сiла на тумбу, вдивляючись в дiтей темними з бурштиновими вiдблисками очима. Перо вiд дотику пташиних лап потемнiло i зникло.
- Я зробила те, за що не заплачено. Я порушила закон. Та я не шкодую, - заклекотiла птаха, i дiти зрозумiли, що вона мовить.
Птаха замовкла, знову задивившись, але тепер тiльки на сестру.
- Пiдiйди до мене, - з викликом попросила птаха.
Дiвчинка без страху наблизилась, хоча братик сторопiв, дивлячись, як вона йде, навiть слова, щоб затримати її, не змiг сказати.
Птаха i дiвчинка дивилися одна однiй в очi.
- Ти свiтла, - нарештi заклекотiла птаха, рухаючи крилами. - Ти свiтла, та вбрання твоє темне, - тепер вона дивилася iншим оком. - Ти темна i свiтла водночас, - дiвчинка всмiхнулась, бо наче розумiла. - Ти свiтла. Свiтла. Свiтлана. Так тебе кличуть?
Темний з бурштином погляд дiстав до самого серця.
- Так, я Свiтлана. Так кличуть мене люди, - на диво спокiйно вiдповiла дiвчинка.
А птаха не могла вiдвести погляд вiд людських очей. Влада iскрилася в них, дивовижними барвами вигравали чари, як у тої, що загинула на березi пiд червоним небом.
- Ти подобаєшся менi, - сказала птаха. - Приходь, як схочеш, як виростеш, на берег багряного моря. Знайди мене. Я чекатиму. Лише тобi я служитиму, - птаха в останнє задивилася на людину. - Торкнися мене.
Дiвчинка простягнула руку, i птаха вдарила її крилом. На руцi офарбилась кров'ю тонка риска.
- Це, щоб ти не забула про нашу зустрiч, коли виростеш, - пояснила птаха, злiтаючи. - Бувай, Свiтлано!
Птаха пiдiймалася до блакитi, яка чомусь порожевiла, i дiвчинцi здалося, що хвилi рiчки трошечки багрянi. Але птаха зникла у височинi, i кольори знову стали звичайними. Тiльки трохи подряпина саднила.
Наляканий брат пiдбiг до неї. Вiн не чув, що казала птаха. Але сестра дала собi слово не розповiдати про це нiкому. Поки не розповiдати. Доки не виросте.
Сонячне свiтло перелилося через виднокрай, розпочавши новий день.
Дiвчинка та росла, не знаючи, що вперше птаха, чиї пера можуть ставати сталевими, обрала собi господарем людину. А не навпаки, як це було до того.
Та поки минав той час, iнодi тi, хто потрапляв у бiду, знаходили бiлi, схожi на лебединi, пiр'їни, гострiшi за леза. I тi дарунки рятували їм життя, але нi з ким бiльше не говорила птаха.
З червоного свiту вона лiтала у свiт людей, таємно мандруючи ним. I тiльки море i небо знали, чому темне перо волею птаха вiддане на добро, ставало бiлим. I навiть кров не могла забруднити його.
Збувалася пташина мрiя, i багряне море злизувало з берега кривавi пiщини.