Тривав перший мiсяць лiта. Днi були жаркими, хоча часом i дощило пiд вечiр. Недалеко вiд лiсу стояв крихiтний будинок, у якому мешкали два брати, якi також володiли просторою земельною дiлянкою. На тiй дiлянцi, окрiм засiяного поля, знаходився невеликий сад, де росли яблунi, сливи i грушi. В саду вже багато рокiв мешкала панi Дракон, хоча нiхто з людей не мiг бачити її. Також тут знайшли собi притулок i двоє дiвчат, якi насправдi були всього лише примарами. Одна з них була Пiдземною, а друга Повiтряною.
До чоловiкiв часом приїжджали родичi з мiста i коли погода була гарною, то вони сидiли разом на подвiр'ї та розмовляли про все на свiтi. Ось i зараз: вони накрили стiл поруч з будинком i звично завели розмову про щось своє. Панi Дракон лагiдно всмiхалась, слухаючи їх балачки зi свого мiсця мiж деревами, а Повiтряна дiвчинка причаїлася у густiй кронi над нею.
Земляна дiвчинка весь день мирно дрiмала мiж корiння i прокинулась лише пiд вечiр. Вона неспiшно вибралась з-пiд дерева, солодко потягнулась i, подивившись на те, як заходить сонце, пошукала поглядом свою сестру.
- Жаль, що зовсiм скоро нам доведеться йти звiдси, - зiтхнула вона.
- Куди йти?
- Не знаю, та ми не можемо залишатися тут надовго. Ти мусиш знати це краще за мене.
- Я не розумiю. Чому не можна просто лишатися тут? Навiщо нам кудись йти?
- Ми вже не раз говорили про це. Невже ти зовсiм нiчого не пам"ятаєш?
- Справдi?.. Може ти поясниш менi все ще раз? Обiцяю цього разу запам"ятати кожне твоє слово!
- Ти - це вiтер. Як ти вважаєш, чи довго вiтер може залишатись на одному мiсцi?
- А чом би й нi? Ми з тобою живемо тут вже бiльше року i за весь цей час не сталося нiчого страшного.
- Хотiлось би i менi бути впевненою в цьому.
- Невже трапилось щось таке, про що я не знаю?
- Ну, взяти хоча б той факт, що ми мешкаємо тут всього лише кiлька мiсяцiв.
- Та що ти таке говориш? Ми тут набагато довше! Ми тут вже... Дуже-дуже довго!
- Лише декiлька мiсяцiв. Та я вже бачу, як ти поглядаєш за огорожу. Пробач, якщо тобi неприємно це чути, але мовчати, роблячи вигляд, що нiчого не вiдбувається, досi трохи важко для мене.
- Та куди ж ми пiдемо?
- Цього я не знаю.
- Я не хочу нiкуди йти.
- Якби ж ти знала, як я цього не хочу. Та ми ходимо й ходимо вже багато рокiв. Навiть час став нiби iграшковим. Взяти хоча б той випадок, коли ми зробили в лiсi привал, просто щоб заночувати, а пробули там не менше року.
- Цiлий рiк у лiсi?! Та ти певне глузуєш з мене. Якби щось подiбне дiйсно вiдбулось, то я би точно запам"ятала це. Важко уявити, що можна прожити в лiсi цiлий рiк! Ми що, якiсь звiрi?
- Може я i плутаю щось, але то було дiйсно довго. Так довго, що можна було спостерiгати змiни пiр року. Саме тому я дуже радiю, що зараз ми опинились поруч з людьми i трохи боюся, що невдовзi нам знову доведеться рушати у невiдоме.
- Не кажи так. Що б там не вiдбувалось з нами ранiше, головне - що зараз ми тут. I я впевнена, що ми можемо i надалi залишитись в цьому мiсцi.
*
Час йшов. Не дивлячись на всi побоювання Земляної дiвчинки, її сестра справдi перестала дивитись за огорожу i часто розмовляла зi своєю сестрою, всiма силами стараючись не забувати жодної думки.
Одного вечора Земляна дiвчинка лежала пiд деревом, задумливо спостерiгаючи за нерiвномiрним, невпорядкованим рухом хмар: пiд вечiр цi поодинокi крихiтнi згустки швидко збирались все щiльнiше й щiльнiше, готуючись влаштувати зливу.
- Звiрi... Може ми й справдi якiсь звiрi? - промовила вона сама до себе. - Цiкаво, сестро, чи замислювалась ти хоч колись над тим, хто ми є? Чи ти, як i я, досi вважаєш, що ми з тобою просто люди?... Пам"ятаю, як ми вперше зустрiлись. Того разу я прокинулась у незнайомому мiсцi, яке було схоже на крихiтний зелений острiвець, посеред незнайомого мiста. Я дуже злякалась, але ти була поруч, хоча i не зовсiм розумiла мене. В той раз ти сказала, що ми завжди були тут i, не знаю чому, але я повiрила тобi. Це було важко i дивно, та щойно я звикла до нового мешкання, все вмить змiнилось... Я досi не знаю, чи це зi мною щось коїться, чи це ти винна у всьому. Тепер, коли я помiчаю, як ти задумливо дивишся у даль, я знаю, що скоро нам доведеться знову прокинутись у новому мiсцi. Може саме тому менi так спокiйно, якщо ми усвiдомлено тiкаємо кудись. Адже в такому випадку все це можна сприймати просто як кочiвницво. Цiкаво, може колись нам вдасться згадати своє минуле i дiзнатись, що з нами вiдбувається.
*
Поступово наближалась осiнь. Земляна дiвчинка сидiла пiд старою яблунею i милувалася тим, як сходить сонце. Вона вже бачила, як її яблуня квiтла i приносила плоди i настiльки звикла ночувати серед корiння цього дерева, що воно стало для неї справжнiм домом.
Нещодавно, не дивлячись на всi потуги, її сестра знову почала забувати всi їхнi розмови. Вона стала вкрай розсiяною i все частiше лiтала за огорожу, часом навiть на весь день. Земляна дiвчинка боялась, що сестра зникла назавжди, але вона завжди поверталась назад.
Кожного разу, коли вони прокидались в новому мiсцi, вони втрачали частину своїх спогадiв. Жодна з сестер не знала, чому так вiдбувається, але якщо їм вдавалось згадати щось корисне, вони робили все, щоб цього не забути. Так само вони робили все для того, щоб зберегти можливiсть думати i залишатися собою.
Земляна дiвчинка довго думала над тим, чому сестра так часто зникає кудись, не говорячи куди вони вiдправляється i що там робить. Врештi решт, їй спало на думку, що, лiтаючи за огорожу i вишукуючи новi мiсця, вона старається вiдтягнути той момент, коли вони знову неочiкувано прокинуться у незнайомому мiсцi.
- Ти виглядаєш збентеженою останнiм часом. Трапилось щось, що не дає тобi спокою?
Питання панi Дракон було настiльки неочiкуване, що Земляна дiвчинка просто застигла, приголомшено дивлячись у її великi срiблястi очi.
- Так, я й справдi збентежена, але це триває вже дуже давно i я звикла, що роздуми напливають на мене час вiд часу.
- Пробач. Знаю, що не варто питати вас про вашi почуття, та я бачу, що ти дуже засмучена останнiм часом. Я питала у твоєї сестри, у чому справа, але вона лише знизує плечима, вiдповiдаючи, що ти втомлена через те, що скоро зима. Якщо тебе це бентежить, то не хвилюйся - бiля людей завжди тепло.
- Панi Дракон, все в порядку. Я не переживаю через наближення холоду. Та я вкрай здивована, що ви турбуєтесь за мене, адже ранiше нiхто, крiм сестри не питав у мене нiчого подiбного. Але чому ви кажете, що нас не можна питати про такi речi? Скажiть, що це значить?
- Все через пiдказки. I звiрям i людям не просто вас побачити, тому вони не можуть розмовляти з такими, як ви. Але люди дуже допитливi. Якщо хтось з них може бачити те, чого не бачать iншi, то вони одразу починають вивчати це. А як тiльки серед людей з"являється подiбна iнформацiя, то вона зразу поширюються. Тодi люди цiлими групами починають нотувати, думати i робити припущення, будуючи рiзнi теорiї. Вони всi можуть помилятись, але завжди iснує ймовiрнiсть, що одна з цих теорiй може виявитись правдивою. Ваше життя справдi могло би стати легшим, якби вам випала можливiсть перевiрити їх на собi, але цi знання штучнi. А ваша природа не припускає штучностi. Ви самi мусите дiйти до розумiння того, навiщо ви такi, якими є. Я б могла розказати тобi те, що знаю, та ти дуже скоро забудеш мої слова.
- Навiть якщо i так, будь ласка, розкажiть хоч щось. Ви б тiльки знали, як сильно я втомилась рiк за роком вигадувати змiст нашого з сестрою iснування, щоразу втрачаючи всi знання, що ми накопичили ранiше.
- Гаразд. Якщо хочеш, я розкажу тобi. Слухай. Ви з сестрою - дiти стихiй. В свiтi iснує багато таких, як ви. Ви знаєте, що ранiше були iншими, але нiчого не можете пригадати. Нiхто в свiтi не знаєте, чому ви стали такими, якими є i ким могли бути ранiше. За свiй вiк менi вже доводилось зустрiчати дiтей стихiй: вони з"являлись в якусь мить невiдомо звiдки, але всiм навколо здавалось, що вони завжди були тут. Як нiхто не помiчає появи нового дерева серед дерев, нової води у озерi, окремого променя сонця, коли ясно чи окремого подиху вiтру у вiтряний день, так само i ви здаєтеся людям чимось, що iснувало завжди. Чимось буденним i не привертаючим уваги. Таким, чия раптова поява i зникнення не є незвичайним чи важливим. Таким, що майже неможливо помiтити.
- Але чому нiкому не можна питати нас про нашi почуття?
- Це лише забобони. Так заведено, та я не знаю причин. Ви схожi на духiв i люди не бачать ваших емоцiй. Для деяких людей вас зовсiм не iснує, а для тих, хто може бачити вас - ви лише примари, про яких вигадують iсторiї i легенди. Ви - однi з духiв стихiй.
- Невже нашi емоцiї так сильно рiзняться з людськими? I хто такi духи стихiй?
- Не думаю, що вашi емоцiї iнакшi. Просто саму вашу присутнiсть дуже важко вгадати. Навiть менi не легко було помiтити вас. Ви нiби не бажаєте, щоб хтось вас бачив. А духи стихiй - це примари, що носять в собi часточки природи, живлячи все навколо.
- Звучить доволi незрозумiло. Що нам робити з цим? Як довго блукати свiтом? I невже нам нiколи не вдасться знайти постiйний притулок?
- Цього нiхто не знає. Ранiше я бачила дiтей стихiй зовсiм недовго. Вони просто блукали, займаючись своїми справами, а потiм так само непомiтно зникали. Я вперше бачу, щоб такi як ви проводили так багато часу на одному мiсцi.
- Ми тут справдi вже десь пiвроку i це, мабуть, найкраще мiсце, у якому менi доводилось жити. Я була щаслива, що ми потрапили саме сюди у своїх мандрах i сестра сказала, що нам не обов"язково звiдси йти. Думаю, вона блукає десь цiлими днями саме для того, щоб ми змогли подовше залишатись тут.
- Ти впевнена, що ви живете тут менше року? Я можу помилятись, та ви живете тут не менше трьох рокiв.
- Хiба ми були тут хоча би минулого лiта? Я зовсiм не розумiю яким чином час так плутається для нас.
- Я так вважаю, але можу i помилятись. Рiч у тому, що ранiше цi мiсця були доволi непривiтними. Земля була геть неродючою, хоча люди, що жили тут i важко працювали, силкуючись отримати хоч якийсь врожай. Навiть дерева в саду були мов дикi i майже не приносили плодiв, але хазяї продовжували доглядати за садом. Все почало змiнюватись три роки назад. Всерединi весни днi стали незвично вiтряними, чого нiколи не було ранiше. На той час стара яблуня у саду майже засохла i на нiй ледве росло листя. Чоловiки вирiшили зрубати її, але прийшовши у сад, вони побачили, що бiля самих коренiв дерева з"явились крихiтнi молодi гiлки, на яких розпустилось листя. Коли почалось лiто, поступово земля почала пишно вкриватись рослинами, якi ледве росли тут ранiше. Я вже тодi запiдозрила вашу присутнiсть, але вас самих було зовсiм не видно. Лише згодом я стала помiчати вашi силуети.
- Це ж треба... Невже ми справдi на таке здатнi?
- Так, адже ви близькi до сутi життя, як нiхто iнший.
*
Наприкiнцi серпня погода знову видалась безхмарною. На захiд вiд дiлянки, якою володiли брати, простягався лiс. Вiн нiколи був дуже густим, та за останнi роки в ньому з"явилось доволi багато молодих дерев. Погода видалась вкрай вдалою для того, щоб насолоджуючись ще гарячим сонцем, тож Повiтряна дiвчинка просто лежала над однiєю з крон, ледве торкаючись листя i дивилась у даль.
Останнiм часом вона все рiдше бувала поруч зi своєю сестрою. Вона нiколи не хотiла надовго лишати її одну та прекрасно розумiла, за що та ображається i чому постiйно сумує. Хотiлось якомога частiше бути разом, але подовгу знаходитись внизу i тим паче на одному мiсцi було занадто непросто. Вона зiтхнула, вкотре повторивши собi, що з цим нiчого не можна вдiяти i, взявши себе в руки, полетiла до старої яблунi.
Цього разу яблуня була одна. Вона тихо стояла серед скошеної трави, щедро обвiшана невеликими нестиглими плодами i всiм своїм виглядом показувала, що немає i гадки, куди попрямувала її мешканка. Панi Дракон також нiде не було видно, тож Повiтряна дiвчинка збентежено прошелестiла крiзь крони i полетiла до поля. Їй було моторошно вiд однiєї лише думки, що сестра могла зникнути з цих мiсць, поки її не було поруч. Вона все кружляла над будинком, садом i полем, все бiльше хвилюючись, аж поки не помiтила Земляну дiвчинку серед густої трави бiля самого лiсу.
- Ти налякала мене! Я вже мало не вирiшила, що ти зникла без мене i ми нiколи не побачимось знову.
- Пробач, - безневинно всмiхнулась Земляна дiвчинка, пiднявшись з густо порослої квiтами кочки. - Та ти й сама постiйно лiтаєш невiдомо де. Я не хочу, щоб ти переживала, але часом менi вкрай нудно цiлими днями сидiти на одному мiсцi, просто чекаючи. I взагалi, коти тебе довго немає поруч, менi також часом здається, що ти вже нiколи не повернешся.
- Якщо вже i ти занудьгувала, то, видно, скоро нам i справдi буде час йти, - засмiялась Повiтряна дiвчинка, не без зусиль опустившись в траву.
- Це не смiшно. Але ти права. Я щаслива, що ми змогли побувати в такому чудовому мiсцi. Не знаю чому, та я тепер бiльше не боюся нових мiсць.
- Я рада, що тобi тут сподобалась. Нехай я мало що пам"ятаю з нашого минулого, але точно знаю, що ти завжди дуже засмучувалась, коли ми неочiкувано опинялись невiдомо де. Знаєш, менi це також давалось не легко. Було страшно, але я старалась думати, наче ми завжди були саме там, де ми знаходились в конкретний момент. Добре, що хоч зрiдка нам зустрiчались добродiї, якi робили наше життя трохи легшим. Тож я рада, що тебе це вже не страшить так сильно, як колись.
- Невже ти пригадала наше минуле? - скрикнула Земляна дiвчинка. - Ти ж завжди така непостiйна i розсiяна. Менi здавалось, що ти тiльки те i робиш, що все забуваєш. I про яких добродiїв ти говориш?
- Нi, я не згадала нiчого нового. I я нiколи не пам"ятала нiчого конкретного. Хiба що настрої. Я пам"ятаю, як ти сумувала i смiялась, а також те, як ми зрiдка зустрiчали засмучених, веселих чи розгублених людей. Але що то були за люди? Коли це було? I де ми були тодi? Я не знаю цього. Час завжди був схожим на якийсь пульсуючий вир, що жбурляв нас з мiсця на мiсце. Час не поводиться однаково з усiма, та як ти вважаєш, чому вiн поводиться так саме з нами?..
*
Жовтень. Час знову почав рухатись все швидше i швидше. Земляна дiвчинка сидiла мiж коренiв i думала про своє. Не дивлячись на всi потуги, час все впевненiше засмоктував її кудись у невiдоме. Здавалось, що її сестра уже згадувала про це, але дiвчинка нiяк не могла згадати коли саме.
Землянiй дiвчинцi подобалось сидiти серед сплетiнь коренiв. Тут було тепло, затишно i спокiйно. Тут вона завжди почувала себе у безпецi. Здавалось, варто лише мiцнiше вхопитись за корiння i час послабить свої жорсткi обiйми та нарештi припинить закручувати у свiй нескiнчений моторошний вир. Дiвчинцi дуже хотiлось щоб i у дiйсностi все було так просто. Можливо, тодi вони з сестрою змогли б стати бiльш матерiальними. Стати настiльки чiпкими, щоб отримати змогу вийти у свiт i почати сприймати його так само, як це роблять люди.
- Не спиш? - почувся приглушений голос сестри десь над землею.
Земляна дiвчинка розплющила очi i всмiхнулась, одним рухом пiднявшись з землi. Її Повiтряна сестра повисла низько над сухою травою i лежала прямо на повiтрi, наче на подушцi. Здавалось, що її пронизливi синi очi блищали, нiби поверхня озера у сонячний день.
- Нi, я вже не сплю. Менi наснився дуже дивний сон. Нiби ми жили у саду, поруч з чудовим теплим будинком, за яким простягалось поле. Окрiм нас там ще жила панi Дракон, а в самому будинку мешкали якiсь добрi люди. Я бачила все навколо, але водночас постiйно спала помiж коренiв старої яблунi. Тi коренi були настiльки затишними, що часом здавалось, нiби це ти обiймаєш мене.
- Як на мене, це просто чудовий сон, - зауважила Повiтряна дiвчинка. - А от я останнiм часом не бачила жодного сну. Та, знаєш, до мене повернулось немало спогадiв. Про мiста, лiси i поля, про звiрiв i рiзних людей, про запахи, звуки i речi... Послухай-но! Я згадала навiть справжнього дракона! Може твої сни - це також спогади?
- Не думаю, що це так. Мене досi непокоїть це дивне вiдчуття, нiби я не пам"ятаю чогось надзвичайно важливого.
- Нехай це не бентежить тебе. Як ти почуваєшся зараз?
- Я в порядку.
- Хоча тут не надто багато сонця, але поглянь як гарно навколо! Хiба це не чудове мiсце?
- Ти права. Тут дiйсно затишно.
- Може прогуляємось разом? Ми вже дуже давно не гуляли просто так.
- Я не проти. А ходiмо до рiчки?
- Звiсно. Куди захочеш.